Переосмислення залежності: пошук Європи стратегічної автономії

У Брюсселі одна фраза за останні п'ять років набула непомітної актуальності: стратегічна автономія. Колись відкинута як французький ідеалізм, вона стала провідним принципом для європейських політиків, які орієнтуються в невизначеному світі, де Сполучені Штати більше не виглядають непохитним союзником, яким колись були. Від оборони та торгівлі до енергетичної безпеки, Європа переосмислює своє місце у світі, який більше не формується виключно Вашингтоном, пише Kung Chan, засновник ANBOUND.

Спочатку «стратегічна автономія» була сформульована переважно як оборонна мета — ідея про те, що Європа повинна мати змогу захистити себе, не покладаючись повністю на Сполучені Штати. На час повернення Трампа до Білого дому у 2025 році стратегічна автономія стала більше, ніж гаслом — це була політика. Європейська комісія вже включила її до офіційних стратегій у багатьох секторах: оборона та безпека, цифрова інфраструктура, енергопостачання та критично важлива сировина. Те, що колись здавалося французьким ідеалізмом, стало спільною стратегічною рамкою.

Найголовніше, що стратегічна автономія не полягає в розриві зв'язків. Європейські лідери ретельно наголошують, що вони не прагнуть «відокремитися» від США. Натомість метою є «відновлення балансу» – розвиток здатності діяти самостійно, де це необхідно, одночасно підтримуючи співпрацю там, де інтереси збігаються. У дедалі нестабільнішому світі цей баланс розглядається не як розкол, а як стійкість.

Економіка: Перекроювання торговельних та постачальних ліній

Економічний суверенітет став центральним стовпом стратегічного прагнення Європи до автономії, особливо у відповідь на поновлення тарифів США. Невдовзі після повернення на посаду президент Трамп знову запровадив високі мита на сталь та алюміній з ЄС. Брюссель відповів, підготувавши список потенційних контрзаходів на суму 95 мільярдів євро та попередивши, що у разі провалу переговорів будуть торговельні заходи у відповідь.

Напруженість уже наростала через Закон США про скорочення інфляції, правила внутрішнього субсидування якого викликали занепокоєння в Європі щодо недобросовісної конкуренції та витоку промислового капіталу. У відповідь ЄС представив власний Закон про нульову промисловість, щоб зберегти інвестиції в чисті технології та посилити конкурентоспроможність промисловості всередині країни.

Окрім реагування на Вашингтон, Європа активно диверсифікує торговельні зв'язки. У грудні було підписано угоду про вільну торгівлю з південноамериканським блоком Меркосур. У лютому Канада та ЄС домовилися поглибити комерційну співпрацю, а в квітні розпочалися переговори щодо торговельної угоди з Об'єднаними Арабськими Еміратами. Поряд з цим ЄС запровадив політику щодо захисту критично важливих ланцюгів поставок та обмеження залежності від іноземних технологій у таких секторах, як напівпровідники та штучний інтелект.

Оборона: вихід за межі американської парасольки

Прагнення Європи до стратегічної автономії стало найбільш помітним в оборонному секторі, де загострилася напруженість у стосунках з Вашингтоном. Адміністрація Трампа неодноразово тиснула на союзників по НАТО, щоб ті збільшили витрати на оборону, нещодавно запропонувавши членам НАТО виділяти 5% ВВП на військові бюджети, що є різким збільшенням порівняно з давньою цільовою поставкою у 2%. Трамп також попередив, що США можуть переглянути свої зобов'язання щодо статті 5 НАТО, пункту про взаємну оборону, якщо союзники не зможуть виконати очікування щодо витрат. Посил був чітким: Європа не повинна сприймати американський захист як належне.

Війна в Україні ще раз виявила крихкість європейської оборонної залежності. Хоча Вашингтон забезпечив левову частку ранньої військової підтримки, нещодавні кроки, включаючи погрози припинити допомогу та зворотний зв'язок з Москвою, занепокоїли європейські столиці. В результаті лідери ЄС почали закладати основу для більш незалежного оборонного потенціалу. У березні Європейська Рада підтримала план президента Комісії Урсули фон дер Ляєн щодо «переозброєння Європи», пообіцявши виділити 800 мільярдів євро на підвищення оборонної готовності до 2030 року. У супровідному документі «Готовність до 2030 року» окреслено заходи щодо збільшення спільних закупівель, розширення потужностей оборонної промисловості та зменшення залежності від зовнішніх постачальників.

Цей зсув вже змінює оборонну промисловість. Основні члени ЄС, такі як Франція, Німеччина та Польща, оголосили про нові плани військових інвестицій, а компанії поступово обмежують співпрацю з партнерами з США на користь вітчизняного виробництва. «Європейська оборонно-промислова стратегія» ЄС, прийнята на початку 2025 року, надає пріоритет вітчизняним системам та транскордонній оборонній інтеграції. Такі ініціативи, як PESCO (Постійна структурована співпраця), спрямовані на побудову скоординованої військової структури ЄС, тоді як дискусії щодо незалежного ядерного стримування, очолювані Францією, набирають обертів. Разом ці кроки відображають стратегічну перекалібрування: не відмова від НАТО, а підготовка до Європи, яка менш залежить від нього.

Енергетика: від реагування на кризу до стратегічної диверсифікації

Війна в Україні змусила Європу швидко зменшити свою залежність від російського викопного палива, але рішення, до якого вона звернулася спочатку, американський скраплений природний газ (ЗПГ), зіткнулося з власними викликами. Хоча американський ЗПГ допоміг стабілізувати постачання в короткостроковій перспективі, високі ціни, нестабільні контракти та вузькі місця в інфраструктурі викликали занепокоєння щодо заміни однієї залежності іншою. Оскільки експорт енергоносіїв США все більше відображає політичний вплив, а не лише динаміку ринку, Брюссель почав переосмислювати довгострокову безпеку своїх енергетичних партнерств.

Стратегічна автономія в енергетиці тепер означає диверсифікацію. ЄС активно розширює свою співпрацю в енергетичній сфері за межі трансатлантичної осі, зміцнюючи зв'язки з такими виробниками, як Норвегія, Алжир і Катар. Він також працює над нарощуванням потужностей відновлюваної енергетики та транскордонних електромереж у Європі. Ключові політичні інструменти, такі як план REPowerEU та Закон про критично важливу сировину, спрямовані не лише на озеленення енергетичної системи, але й на забезпечення того, щоб Європа контролювала технології та ресурси, необхідні для її підтримки.

Водночас ЄС намагається захистити свій внутрішній ринок від зовнішніх вуглецевих ризиків. У 2026 році набуде повної чинності Механізм коригування вуглецевих кордонів (CBAM), який оподатковуватиме імпортні товари на основі їхньої вуглецевої інтенсивності. Цей захід не лише підтримує кліматичні цілі, але й діє як форма енергетичного суверенітету, гарантуючи, що Європа не постраждає від імпорту з високими викидами, зокрема з США. Ширша мета зрозуміла: побудувати енергетичну систему, яка буде чистішою, стійкішою та менш вразливою до геополітичних потрясінь.

Незважаючи на зростаючий політичний консенсус, шлях Європи до стратегічної автономії залишається нерівномірним. Не всі держави-члени поділяють однакові пріоритети — східні країни, такі як Польща та країни Балтії, продовжують розглядати США як незамінного партнера з безпеки та залишаються обережними щодо надмірного віддалення від НАТО. Ця розбіжність ускладнює координацію в масштабах ЄС, особливо в оборонному плануванні та промисловій інтеграції.

Практичні перешкоди також зберігаються. Нарощування потужностей у таких секторах, як напівпровідники чи оборонне виробництво, вимагає часу, фінансування та координації — часто в умовах конкуренції з глобальними гравцями. Тим часом внутрішні розбіжності щодо витрат, правил закупівель та напрямку зовнішньої політики уповільнюють прогрес. Стратегічна автономія може бути кінцевою метою, але досягнення її вимагатиме постійного компромісу та політичної волі.

Прагнення Європи до стратегічної автономії більше не є теоретичним. Від тарифів до резервуарів, від енергетичних контрактів до торговельних угод, ЄС неухильно переходить від залежності до стійкості. Це не означає відвернення від Сполучених Штатів, але означає підготовку до світу, де трансатлантичне узгодження більше не може бути можливим.

Прогрес буде нерівномірним, а деякі залежності залишаться. Але напрямок зрозумілий: Європа вчиться хеджувати ризики, диверсифікуючи партнерів та нарощуючи здатність діяти самостійно. Справжнє питання зараз не в тому, чи хоче Європа більшої автономії, а в тому, наскільки далеко вона готова зайти, і якою ціною.

Поділіться цією статтею: